Вівторок, 19.03.2024, 04:13
Для контактів gnizdichiv@mail.ru, Гість | RSS
Меню сайту
Рекомендую
Статистика
bigmir)net TOP 100

 Народно-музична традиція селища Гніздичева 
Понеділок, 03 жовтня 2011, 08:41

Традиції, звичаї, обряди, усна народна творчість є генетичним кодом нації. Прикро, що все це в сучасному світі втрачає своє особливе призначення. Суспільство настільки захопили науково-технічний прогрес, засоби масової інформації, що ми інколи забуваємо про своє коріння, про своїх пращурів. Українські традиції нині не надто цінуються сучасниками, тому необхідно не розгубити їхніх перлинок, детально дослідити й записати, віднайти тих людей, котрі ще не забули про них, щоб передати наступним поколінням.

Український народ зі своїми звичаями, обрядами переніс тяжкі випробування полонізацією і русифікацією, але не зламався і вистояв перед іншомовними державами. Тому буде дуже прикро, якщо у своїй незалежній державі, не маючи ніяких перешкод для існування, звичаї та обряди безслідно зникнуть. Важливу увагу хочу звернути на молодь, адже саме на нас покладена місія пізнання і збереження українського фольклору, щоб передати це своїм дітям і внукам. А що ми будемо передавати, якщо самі мало що знаємо? Тому якнайшвидше потрібно розпитати своїх дідусів і бабусь, як же все відбувалося колись, як їх виховували, на яких піснях, звичаях та обрядах.

У цій публікації зроблено перший крок у дослідженні музичних традицій селища Гніздичева. Позитивним є те, що у педагогічних навчальних закладах введено предмет «Фольклорна практика», який дає змогу доторкнутися до джерел народної спадщини.

Під час написання статті я використовувала цікаві епізоди з брошури В. Лаби «Історія села Гніздичів від найдавніших часів до 1939 року» (Львів, 2000 р., 24с), книги В. Пиріг «Гніздичів у плині часу» (Дрогобич: Коло. – 2004, 148с.), а також багато інформації отримала від спілкування зі старшими жителями рідного селища. Цікавими були розповіді п. Марії Андріївни Салдан (1925 р. н.), Ганни Мафтеївни Салдан (1951 р. н.) і Катерини Данилівни Медюх (1945 р. н.). Незабутніми для мене будуть спогади моєї бабусі Розалії та дідуся Ярослава, які розказували, що народну пісню і музику любили мої прабабусі та прадіди, один з яких був скрипалем, грав в корчмі ще й на бубон. Саме з того часу закріпилося за нашим родом вуличне прізвисько «Музикові».

Перш ніж говорити про музичну культуру рідного селища, варто згадати цікаву історію походження Гніздичева. Селище міського типу Гніздичів розташоване на р. Стрий, неподалік від районного центру. Щодо походження назви селища, яка згадується в історичних документах у 1491 р., поселення названо на честь одного з Володимиро-Суздальських князів 11 ст., якого звали Всеволод і який мав тут свої володіння. У нього була досить велика сім’я (в ті часи називали «гніздо»),тому і дістав прізвисько Гніздослав. «За однією з легенд, село в середині 13 ст. мало назву Гніздо. У цей час цими землями володів дідич, якого називали Гніздич. Хоч перші писемні згадки про село з’явились близько 1642 ., все ж можна припустити, що селище заснував 1154 року володимиро-суздальський князь Всеволод. Відомо, що Гніздичів належав шляхтянці Христині Вояновській. «Там був ручний млин і корчма», - писав у нарисі «Історія села Гніздичів від найдавніших часів до 1939 року» В. Лаба. Після того у 1650 р. село перейшло у власність київського воєводи Євстахія Виговського, батька відомого генерального писаря, а згодом гетьмана України. Коли на початку 1660 року Виговський зрікся гетьманства, він проживав у селі Руда, поблизу Гніздичева.

Жителька селища Віра Пиріг у своїй книзі «Гніздичів у плині часу» згадує: «У 1772 р. землі села перейшли до складу Австрії. Австрійські чиновники взялися за облік населення і земель. У селі нараховувалось 88 господарств. Перед Першою світовою війною у 1913 р. у селі було 1895 мешканців. Тут працювала двокласна школа, де викладало 4 вчителі і було 348 учнів, діяли громадські організації, серед них - молочарська спілка «Тверезість», що нараховувала 93 члени.

У 1934 р. у селі нараховувалось 350 хат (у т. ч. 24 польських та 6 жидівських ), працювала 5-класна школа, в якій навчалось 297 учнів. Тут діяв осередок молодіжного спортивного товариства «КАУМ» (Католицька акція української молоді). До 1938 року було створено Союз українок, товариство «Сільський господар». У селі було 6 крамничок і читальня».

Цікавими у книзі В. Пиріг були епізоди про побут, будівлі, професії людей. Зі спогадів родичів відомо, що хати будували маленькі, обліплені глиною, замість підлоги – втовчена глина, кожен двір обгороджений плотом із пруття, а замість хвіртки - перелаз. На 10-15 хат була одна криниця, рублена з дерева.

У селі жили вправні ковалі, стельмахи, пічники, боднарі. Чоловіки взимку переважно робили вози, молотили збіжжя. Жінки - пряли кужіль. Були в селі ткачі, які робили полотно, а влітку його вибілювали на річці. Воно могло бути тоншим і грубшим. З тонкого шили нижній одяг, а дівчата вишивали сорочки і різне вбрання для посагу. З грубшого - простирадла для постелі (верета), їх простеляли на солом’яне ліжко. Для чоловіків шили штани, колись їх називали гачі. Освітлювали домівки лампами з нафтою.

Поля люди мали багато, їсти було що, тільки треба було працювати, адже «хто працював, той і мав», як згадували гніздичівці. Загалом харчувались із того, що самі виготовляли. На жорнах мололи кукурудзу і варили в печі кашу на молоці, на ступі опихали пшоно і з нього також варили кашу, готували й ячмінну крупу, картоплі мали багато. Також квасили великі діжки капусти й огірків, саджали квасолю, боби, горох. Ці культури були основним у раціоні селян.

Хоч місця у світлиці було небагато, а сім’ї чималенькі, тісно не було. Переважно спали в стодолі на сіні, а взимку – то хто де: на печі, в запічку. Стелили для спання солому-околіт на підлогу, в хаті палили дровами.




Стосунки між поколіннями були типовими для українського етносу: молоді слухали старших, і це вважалося нормою. Молодь у селищі ще з 30-х років відзначалась своєю товариськістю. Юнаки та дівчата вечорами виходили на вулицю і співали. Співали, йдучи дорогою, і доходили аж до, як у нас кажуть, «мурованого мосту», що розташований біля м. Жидачева.

У селищі досі побутують деякі обряди і звичаї давнини. Найкраще, звісно, збереглися пісні зимового і літнього календарного циклу, а саме колядки, щедрівки і ягівки. Також майже у повному обсязі зберігся обряд «Весілля».

Стосовно колядок і щедрівок, то їх можна розділити на дві групи: християнського і дохристиянського змісту. Якщо їх порівняти, то деякі з них мають однакову мелодію, тільки різний текст та зміст. Ось, наприклад, колядка «Старий Рік минає», яку ми зараз усі знаємо, у другій строфі колись були такі слова:

А хто має дівку,
То шліть по горілку,
Як маєте сина,
Кладіть бочку вина.

Щедрівка «Хрестився Христос на Йордан», яку у Гніздичеві зараз співають на другий Святий Вечір і у церкві на Йордан, колись була такою: «Хрестився Христос на Йордан» тут також слугувало рефреном, що повторювався після кожного рядка, а заспів мав такі слова:

Стоїть убога стаєнка.
А в тій стаєнці бистрий кониченько.
Лапали єго усі громадоньки.
Лапали, лапали не могли злапати…


Цікавою є щедрівка «Чи дома, дома, господареньку», яка складається з двох частин, котрі розділяються декламаційним текстом:


Пане господарю!
Чи вільно хату розвеселити,
Дітей побудити.
Скажіт кому защедрувати.




Тоді в залежності, яку відповідь дасть господар чи дівчині чи хлопцеві, щедрують далі для дівчини або для хлопця. Ці щедрування є мелодійно однаковими, тільки для дівчини «Пасла Марусі чотири воли в ялині…», а для хлопця: - «Ішов Владзуньо траву косити…». Після того як защедрували, говорили таку віншівку:

Сеї ночі опівночі
Пречиста Діва сина купала,
В Йордані купала, на ялиці колисала,
Вам на Добрий Вечір!


Щедрували колись молоді дівчата і жінки. Ця традиція існує і дотепер. Зараз співають такі щедрівки, як: «Ой там у городце росте лелія», «Хрестився Христос на Йордан», «Ой чи є чи нема пан господар дома», «Хто так раненько по полю ходить», «Сонце світить» та інші.

Ягівки, саме так кажуть старші люди, співають під час Великодніх свят діти, дівчата і жінки. Деякі з ягівок баладного змісту, наприклад, «Ой мала вдова одного синонька», яка має трагічний кінець. Але, загалом, ягівки мають щасливу розв’язку, наприклад: «Хотіла мі мати», «Де ти їдеш, Іванчику», «Аж тепер я ся женити буду», «Там на горі хрестик» та ін. Є і жартівливого змісту: «Маковей», «Ой бриніли ключі вночі».

Гаївки ( ця назва побутує зараз) водять біля церкви на Пасху після вечірньої Служби. Сьогодні популярними є «Маковей», «Царівна», «Хотіла мі мати», «Розлилися води на чотири броди». Майже всі гаївки у формі рольових ігор, які співають у колі, взявшись за руки, інколи утворюють 2-3 менших кола всередині або просто стоячи. Особлива подяка вчителям, котрі намагаються зберегти цю традицію і навчають дітей гаївок у позаурочний час.

Інформація з сайту- http://newtime.lviv.ua

Фото- http://www.zhydachiv.in.ua/

календар
Курс валют
фк кохавинка
WMmail.ru - сервис почтовых рассылок
Випадковий анекдот