- Історичні документи які мають яке-небуть відношення до Гніздичева , Кохавино та сусідніх сіл.
- Список воїнів які загинули у роки Другої світової війни 1941-1945 р. вихідців селища Гніздичів
- Історія Гніздичева взята з Енциклопедії - Історія міст і сіл Української РСР Том Львовская область і з погляду радянських істориків та краєзнавців
- Книга памяті жертв комуністичного терору вихідці Гніздичева
- ОУН і вояки УПА в с. Гніздичів
Автор -Василь Лаба
Селище Гніздичів знаходиться на правому березі ріки Стрий в рівнинній місцевості. Воно витягнуте лінією з півночі на південь майже паралельно течії ріки. Місцевість сягає висоти до 260 м над рівнем моря.
Назва селища очевидно утворена від прізвиська людини, яка мала велику сім'ю. Спочатку це могла бути назва Гніздичів двір або Гніздичів перевіз, але згодом друга частина назви відпала. Моє припущення про походження назви грунтується на тому, що один з руських князів (володимиро-суздальський князь Всеволод (1154-1212) заслужив собі в сучасників прізвисько Велике Гніздо саме тому, що мав багато дітей. Імені Гніздич або Гніздослав мабуть не було, бо в слов'янських літописах та інших писемних пам'ятках такого не знайдено. У двох великих книгах львівського вченого М.Л.Худаша ("Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів" -К., 1995, та (в співавторстві з М.О.Демчук) "Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів" -К., 1991) немає пояснення про походження назви Гніздичів.
Гніздичів у документах XVII ст подекуди вже згадується як містечко. Одна з ранніх письмових згадок про село відноситься до 1462 року. В латинській транскрипції його назва була записана Гніздичовче. Хоча місцеві назви полів "на Суховалах", "на Могилках" дозволяють припустити, що село було заселене з більш давніх часів. В акті перевірки місцевої парафії 1740 року є також згадане церковне поле Теремчисько "на два плуги оранки" [22, с.408]. У земельній метриці 1787 року зазначено, що ниви Теремчище займали 41 морг. Згадане там і поле Суховали (58 моргів) [3, с.6]. Вали могли оточувати городище з боярськими теремами (дерев'яними палацами). Згадки про тереми залишились в билинах з часів Київської Русі. Розумію, що ці здогади можуть бути вагомими лише при підтвердженні їх археологічними знахідками.
Враховуючи рівнинний характер місцевості можна зробити припущення, що давньоруський город Гніздичів став легкою жертвою монголо-татар, а згодом йому не дали належно відбудуватися часті напади кримських татар.
Порівняно з іншими селами району про давні часи Гніздичева збереглося мало згадок. Судячи а того, що тут у XVIII ст була назва поля "над Бжеґєм", можна здогадуватись, що тим "бжеґєм" була річкова пристань [3, с.4-9]. В документах панів Жевуських XVII ст слово "бжєґ" часто вживається саме в цьому значенні. Ріки служили в ті часи важливими транспортними шляхами.
В податковому реєстрі 1515 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі. З ручного млина держава брала 6 гр податку, а від місцевого пароха 15 гр [27, т.18, ч.1, с.167].
Відомо, що у 1648 році Гніздичів належав шляхтянці Христині Воянковській і був знищене ордою. Її селянин з Гніздичева Данило Лашкович 4 березня 1650 року під присягою свідчив, що "млин у селі знесений, корчма спалена, тому воно не змогло дати жодного податку" [23,т.5, с.282]. Десь незабаром після цього лихоліття село перейшло в руки київського воєводи Євстафія Виговського, батька відомого генерального писаря, а згодом гетьмана України Івана Виговського. Можливо, що воно навіть перейшло від сина до батька. На початку 1660 року І.Виговський зрікся гетьманства, якийсь час проживав у Руді біля Гніздичева. У 1664 році був заарештований поляками і розстріляний у Білій Церкві.
Після смерті І.Виговського почалася боротьба між шляхтою за оволодіння його маєтками в Галичині (містом Руда та навколишніми селами). В цю боротьбу також була втягнута королева Польщі Марія-Людовіка, через яку шляхта пробувала впливати на короля. Король 16 травня 1664 року відписував дружині з Вільна (тепер Вільнюс), що зможе полагодити її прохання, якщо сейм визнає Виговського ворогом Польщі. А сейм вимагав провести розслідування обставин смерті Виговського. Зокрема, таку інструкцію дала своїм своїм послам до Варшави 15 жовтня 1664 року галицька шляхта ("домагатись, щоб король призначив комісію і, якщо вона докаже, що Виговський був зрадником Речі Посполитої, то маєтки його конфіскувати") [25, т.21, с.396]. Але така комісія мабуть не була створена і Руда з сусідніми селами залишилась в руках сина екс-гетьмана, Євстахія. Він спочатку був одружений з юною вдовою Терезою Завадською (1685-1700), а пізніше теж з вдовою Анною Чолганською.
У 1666 році мабуть не випадково у Гніздичеві стали на постій 6 загонів польського війська: ескадрон драгунів, хоругви панів Білогровського, Любомирського, Чечеля та ще двох невідомих командирів. Вони вчинили шкод у 115 селян на таку суму: забрали готівкою 400 зол, майже 1000 мац зерна, в основному вівса, 715 курей, 132 качки, 93 гуски, 17 свиней та 16 поросят, 6 телят, 105 мац різної муки, 86 мац круп, 2553 буханці хліба, 21 гарнець меду, 103 гарнці солі, 26,5 фаски масла, 34 фаски сиру, 57 полтей сала, 17 возів, 8 запасних коліс, 514 саней сіна та багато інших продуктів. Такий довгий перелік шкод дає можливість читачеві отримати певне уявлення про тогочасне селянське господарство. Грабуючи селян, жовніри вели себе брутально: палили селянський реманент, меблі, двері з хат, забирали сокири, чоботи, одяг, розбивали скрині та комори [2, с. 1261-1274]. У наступному 1667 році хоругви знову пустошили село.
У серпні 1672 року Євстахій Виговський з трьома кіньми перебував у складі шляхетського рушення (ополчення) під Любліном. Цікавим при цьому є те, що більшість шляхти Львівської земля мала тільки по 1 коневі [25, т.21, с.603-605]. Це свідчить про заможність Є.Виговського. Невідомо, хто такий був "ротмістр Костянтин Виковський з Викова", якому
король Ян-Казимир 15 липня 1660 року доручав формувати хоругву польської армії [25, т.10, док.4784]. Можливо, що це був якийсь родич Виговських.
1670-і роки були нещасливі для України та для Галичини зокрема. Це був період руйнування української держави. У 1672 році через Галичину прокотились турецько-татарські війська. У 1673 році в Гніздичеві, як свідчить реєстр поголовного податку, з 57 хат було зібрано податок від 140 дорослих осіб [1, с.897]. Зараз важко сказати, чи це є наслідком зменшення населення після попередніх грабежів, чи можливо не всі мешканці Гніздичева сплатили податок.
В 1674 році у Львові пухли люди з голоду та помирали від нього жебраки на дорогах (голод був спричинений неврожаєм), у 1676 та 1677 роках турки знову плюндрували Львівщину. Можливо найбільше потерпіла від безперервних війн Жидачівщина, особливо восени 1676 року, коли татарсько-турецька армія тримала в облозі місто Журавно із зосередженими у ньому військами польського короля. Тоді татарська орда випалила в околицях міста трави та збіжжя.
10 грудня 1676 року шляхетський сеймик у Судовій Вишні прийняв ухвалу: "Оскільки деякі містечка в землі жидачівській, як переходами противника, так і наших військ, є дуже зруйновані, то звільняємо їх від сплати чопового на 4 роки" [25, т.20, с.66]. А в ухваленій того ж дня інструкції послам на сейм у Варшаві був такий пункт: "Оскільки земля жидачівська обома військами за кілька тижнів з середини вересня до листопада повністю зруйнована, що позосталі на попелищах люди не тільки платити не можуть, але навіть їжі не мають, а інші від пошесті вимерли- старатись, щоб звільнені у ній були королівські маєтки на строк до 10 років від гіберни та постоїв військ" [25, т.20, с.67]. Гіберною тоді називався військовий податок. Невідомо, як поставився до цього прохання варшавський сейм.
24 травня 1683 року на сеймику у Вишні розглядалась скарга купців на власників Руди, бо вони не могли проїхати до міста розбитими дорогами. Сейм зобов'язав власників міста відремонтувати дороги [25, т.20, с.177]. Невідомо, чи виконав це Євстахій Виговський.
У 1694 році рівнинні райони Львівщини понесли великі втрати від повені [25, т.20, с.278]. Немає сумнівів в тому, що Гніздичів часто терпів від розливів Стрия.
З 1702 року Євстахій Виговський мав титул жидачівського чашника. Після його смерті цей титул успадкував син Ян-Костянтин, який був власником Руди та околиць. Після Яна-Костянтина титул жидачівського чашника отримав його брат Степан. Помер Ян-Костянтин 1 серпня 1724 року [26, с.158]. При ньому рудянські маєтки влітку 1714 року були спустошені королівським військом і Ян-Костянтин ставив питання перед вишенським сеймиком про звільнення їх від сплати податків [25, т.20, с.592]. Від 1724 року власником Руди, Лівчиць, Гніздичева, Волиці, Юсиптич та Пукинич був Костянтин Виговський, 1681 р.н., який мав титул хорунжого бидгоського. Він був сином Євстахія та братом Яна-Костянтина.
Весною 1772 року в результаті першого поділу Речі Посполитої наші землі перейшли до складу Австрії. Австрійські чиновники взялися за облік населення та вияснення його економічних відносин.
Як видно з фасії 1773 року в селі було 88 господарств. Селяни мали 49,5 чверті землі та 22 стаї городів. На своїх землях селяни висівали 101 корець озимини, 145,5 корця ярини та залишали облугом землі на 34 корці посіву. Якщо прийняти до уваги, що норма висіву становила 1 корець зерна на морг, то селяни могли мати біля 180 моргів ріллі. Зі своїх лук вони збирали 129 возів сіна. Селяни робили 5302 дні тяглої та 389 днів пішої панщини. Крім того робили "з охоти" 330 днів тяглих та 156 днів піших, допоміжних днів (в жнива) 660 тяглих та 216 піших. Отже разом 6292 дні тяглої та 761 день пішої панщини за рік. Вони також давали до двору 121 корець вівса, 54 каплуни, 351 курку, 697 яєць, 64 мотки прядива, а також платили 360 зр чиншу з поля. Переважно від чверті поля селяни відробляли по 104 або по 145 днів панщини, по 6 піших днів "з охоти", по 12 днів "допоміжних", платили по 18 зр 24 кр чиншу, давали по 2,5 корця вівса, 1 каплуна, 5 або 7 курей, 12 яєць, моток прядива. 20 загородників робили по 83 дні панщини та по 6 днів "з охоти" і "допоміжних", давали курку та 3 яєць. Селяни Гніздичева мали 142 воли, 93 корови, 47 телят, 2 вівці, 54 свині [5, с.5-6]. Мабуть у фасії зазначені не всі мешканці села, а тільки ті, які відробляли повинності. Мабуть також селяни виконували і шарваркові роботи, пов'язані з ремонтом доріг, мостів або гребель. Ще наприкінці XIX ст громада мала біля ріки Стрий понад морг площі, яка називалась громадське шутровисько. Звідси брали дрібне каміння для засипання ям на дорогах. Не виключено, що поруч могла знаходитись трохи менша площа для вибілювання полотна. Переважно це робили діти, які в сонячну днину розстеляли полотна на березі річки та періодично перевертали їх і кропили водою [7, с.74].
В земельній метриці 1787 року зазначено, що сільська територія включала в себе 855 моргів ріллі, 883 морги лук і пасовиськ та 426 моргів лісу (ліс за Перекопом займав 7 моргів та ліс Кохавина 409 моргів) [3, с.1, 10]. За детальнішою структурою поля займали тут 440 моргів, городи 48 моргів, луки 311 моргів, пасовиська 523 морги, неугіддя (багна) 414 моргів. Двірські землі займали 752 морги, селянські-918 моргів, церковні- 46 моргів, пустуючі (нічийні)- 22 морги [3, с.З]. Отже в середньому на одне селянське господарство припадало по 9,5 морга площ. Середня врожайність з сільських земель була визначена на 4,5 корця з 1 морга. При цьому середній річний врожай з двірських земель становив 113 корців пшениці, 174 корці жита, 417 корців ячменю, 1000 корців вівса. Селяни збирали 144 корці пшениці, 759 корців жита,
833 корці ячменю та 1669 корців вівса [3, с.13]. Отже, більшість посівів займали ярі культури. Серед цих зернових пшениця становила всього 5,02%, жито- 18,26%, ячмінь- 24,46%, овес- 52,24%. Вівсом засівалися дальші від села землі, які не удобрювалися, та пасовиська раз в три роки. Ціни зерна відповідно становили (за корець): 1 зр 9 кр, 44 кр, 34 кр та 20 кр.
Як зазначено у фасії села 1789 року тут проживали 24 родини "на чвертях", 38 родин "на півчвертях", 9 родин на "третинах чвертьових" та 25 загородників. Разом було 96 господарств. Грунтові господарі, які проживали "на чвертях", відробляли по 3 дні панщини в тиждень, давали восени до двору по 3,5 корця вівса, каплуна, 7 курей, 12 яєць, моток прядива з свого волокна. Повинності інших були відповідно меншими. Від повинностей були звільнені війт та 2 лісники. В селі був панський млин, за помел у якому селяни давали по 2 гарнці зерна від корця.
Разом селяни відробляли 3992 тяглих та 5904 піших днів панщини, віддавали до двору 106 корців вівса, 71 каплуна, 300 курей, 732 яєць, 71 моток прядива, платили 291 зр чиншу. Разом це все вартувало 1767 зр [6, с.2-4]. День тяглої панщини вартував 10,5 кр, пішої- 6 кр, курка- 6 кр, копа яєць-10 кр, каплун- 8 кр, корець вівса- 41 кр, моток прядива- 3 кр.
У 1820 році в селі проживали мешканці з прізвищами Ашенбреннер, Бабій, Басараб, Батрич, Бацик, Борис 2, Васильків 2, Гавришко, Гарвалів, Гранас, Запічний, Заяць 2, Іванів 2, Ілічин 2, Козловський, Косцнілка, Кузишин, Купців 4, Кушнір, Лісевич, Лєснік 8, Лобуш, Максимів 5, Марків 6, Мартинишин 2, Мельник, Микельчин 4, Михайлунів 2, Павлик, Павловський 4, Петриків 3, Пиріг 7, Пирожко 1, Пущак 3, Салдан 19, Салій 2, Семенів З, Семчишин 4, Скабій, Тарнавка, Трембецький, Тродзовий, Туркало 2, Тюк 2, Хомчин, Швед 7, Шведик, Шпарцувєз, Щасливий, Юрків, Яциків [4, с.112-118]. Цифрами після прізвищ вказана кількість родин з таким прізвищем. Для розпізнавання дуже поширених прізвищ господарі мали ще й прізвиська: Салдан Данило Хонюк, Салдан Федь Дмитрів, Салдан Петро Кузишин, Салдан Федь або Шиміня, Швед Іван Катеринчук, Швед Олекса Басараб, Швед Іван Старий та інші. В селі був двір пана Аґенора Голуховського, який мав тут 1464 морги землі у 54 ділянках. Селяни мали 1097 моргів землі у 1664 ділянках. Серед 128 їхніх господарств лише 4 мали від 19 до 23 моргів землі, 60 мали від 9 до 16 моргів, 20-від 5 до 8 моргів, а ЗО господарств мали до 0,3-0,5 морга землі. До останньої групи мабуть належали ремісники. Виходячи з цього важко повірити в страшні "казки" радянських істориків про те, як то страшно бідували за панщини наші предки. З 4-8 га землі можна було прогодувати родину. А такі наділи мала майже половина гніздичівських селян.
Ріллі у селі було 1215,5 морга, лук та городів 638 моргів, лісу 403 морги [4, с.112-118]. На сучасній карті ледь помітні сліди тих 200 га давніх лісів.
У 1832 році Гніздичів належав графові Яну Вавковському і прожи вало тут 730 душ греко-католиків (невідомо, скільки було мешканців інших конфесій) [39, с.75/1832]. В 1833 року власником Гніздичева зазначений граф Йоган Бонковський [41, с.221]. Але це зіпсуте німцями прізвище Вавковський.
У 1848 році під час революційних розрухів у Галичині тут було зібрано 37 підписів під петицією до австрійського парламенту з проханням зробити поділ Галичини на дві частини- польську та українську. Такі петиції висилали сотні українських громад Львівщини, але парламент їх не розглядав, бо делегати поляки не допустили до розгляду цього питання.
На прохання місцевого пароха о.Калічинського краєвий сейм виділив для Гніздичева 9000 зр на регулювання русла ріки, яка часто виходила з берегів і нищила селянські достатки. До цієї суми 325 зр зібрала громада та 306 зр дала власниця маєтку Софія Стаженська (перед нею маєтком володів граф Аґенор Голуховський). Роботи по регуляції русла були розпочаті восени 1884 року і закічені до літа наступного року. Мабуть не дуже ефективною була ця робота, бо вже влітку 1893 року село було затоплене повінню. Трави на луках були замулені, картопля на городах зігнила.
У 1880 році 60% сільських площ (в т.ч. 998 моргів лісу) перебували в руках графині Софії Стаженської, а 40% належали громаді. Населення тоді становило 1198 осіб (1099 греко-католиків, 38 римо-католиків, 61 іудей) [40, т.3,с.83].
19 серпня 1882 року над Галичиною пройшла велика злива і вийшли з берегів води Дністра, Стрия, Свічі та інших річок. На Жидачівщи-ні були залиті околиці Гніздичева, Журавна, Роздолу. Такого розливу рік тут не було вже 40 років. До Гніздичева староство вислало урядника з жандармом, щоб якось рятувати людей і майно [28, 1.9.1882].
У 1885 році громада збудувала новий громадський будинок з ди-льованими стінами, обліпленими глиною, з мурованим комином та ґонтовим покриттям. В двох кімнатах розміщувалась канцелярія, в третій крамниця. Громадське майно в канцелярії складалось з стола трьох лавок, скриньки для зберігання грошових кар та кільканадцяти зошитів із збірниками австрійських законів [7, с.74]. Війт носив з собою громадську печатку, на якій польською мовою йшов напис "Громадська влада села Гніздичів". Всередині печатки був зображений геральдичний щит з якимсь гербом та короною над ним. Під щитом були зображені дві пальмові гілки [7, с.16]. Крамницю та муровану пивницю під нею громада винаймала за 90 зр в рік. Наступного року громадська влада закупила до канцелярії настільну нафтову лампу за 1 зр 50 кр [7, с.74]. Невідомо, чи це була перша лампа в селі, але цим часом можна датувати початки поширення в селі штучного освітлення. Невідомо, коли була заснована громадська позикова каса, яка в кінці 1894 року мала 1689 зр капіталу. Позику давала
селянама під 12% в рік. Громада також мала свій фонд для убогих, який формувався з грошових кар, сплачуваних з різних причин членами громади. Наприкінці 1894 року він мав 552 зр. Ці кошти були розміщені в повітовій позиковій касі, а допомогу з цього фонду бідні селяни отримували за рішенням громадської ради.
Громадську раду у 1895 році очолював війт Василь Салдан, його заступником (асесором) був Семко Микитчин, радними були Федір Михайлунів, Іван Розмаринович, Іван Салдан, Василь Швед, Юрко Семчишин, Іван Павлик, Степан Павловський, Кость Пиріг, Панько Павлик, Петро Максимів, Дмитро Тюк та Василь Пиріг [7, с.17]. Періодично відбувались вибори членів ради.
На початку 1892 року о.Іван Калічинський зібрав у селі 19 підписів під протестом до краєвого сейму проти введення у школах фонетичного правопису замість застарілого церковно-слов'янського письма [ЗО, 4.47/1892]. Оскільки такі протести найбільше підписували москвофіли, то з цього можна зробити висновок, що в Гніздичеві москвофільські ідеї ще не мали поширення. З ініціативи о.Каличинського та вчителя Котовича громада за участю пані Старженської та краєвого виділу провела регулювання русла ріки Стрий, яка часто чинила шкоди своїми розливами [32, ч.85/1885].
У 1898 році було розпочате будівництво залізниці з Ходорова до Стрия, яка пройшла через Гніздичів [14, с.1].
У 1903 році в селі було 1225 греко-католиків. 9 квітня 1907 року відбулись передвиборні збори. На них місцеві отці-кацапи Сениця, Мар-тинець, Дикий та Ковальський готувались висунути кандидатуру москвофіла Дудикевича до державної ради. Але на збори масово прибули прихильники д-ра Олесницького (кандидата від українських партій) і отці втратили відвагу агітувати за Дудикевича [34, ч.16/1907]. У 1909 році в Гніздичеві проживали 1524 греко-католики, 114 римо-католиків та 74 іудеї [24, т.З, с.498]. Перед І світовою війною у 1913 році в селі було 1895 мешканців. Тут працювала 2-класна школа, у якій 4 вчителів навчали 348 учнів, молочарська спілка "Тверезість"- 93 члени [39, с. 139/ 1913].
13 червня тут відбулись передвиборні збори, організовані о.Ковальським. Перед сотнею зібраних селян виступав москвофільський кандидат до краєвого сейму адвокат Михайло Сохоцький з Турки [31, ч.23/ 1913]. Вибори він програв.
Перед війною через поширене пияцтво "половина села пішла з торбами". Жиди на ліцитаціях викупили селянські землі і влітку 1914 року знову йшло на ліцитацію 29 господарств. Ходили чутки, що на цих землях незабаром має постати мазурська колонія, бо активно скуповував землі ксьондз Чопинський з Кохавини (мав вже 18 господарств) [32, 4.120/1914].
Майже нічого невідомо про життя села в роки І Світової війни.
За даними перепису населення, проведеного восени 1921 року польською владою, в селі було 1699 мешканців (1452 греко-католики, 147 римо-католиків, 100 іудеїв). За національністю було записано 1434 українці, 202 поляки і тільки 63 жиди [8, с.6]. У 1924 році було 89 іудеїв, 93 римо-католики та 1521 греко-католик [24, т.З, с.498].
У 1926 році в селі намагалась активізувати роботу КПЗУ. На початку лютого тут відбулись передвиборні збори прокомуністичної організації "Сельроб". 19 лютого тут відбулось районове віче "Сельроб-Єд-ності", на яке зійшлось біля 600 учасників. Дискусії і виступи тривали до ночі. Влітку 1929 року сельробівці вели в селі страйкову агітацію. Сюди приїжджав зі Львова один з керівників комуністичного руху в Галичині Микола Заяць. Але розвиток подій на Східній Україні, шалений сталінський терор проти українського народу вибив карти з рук КПЗУ.
В ніч з ЗО на 31 серпня 1927 року над Прикарпаттям пронеслась велика буря. Було затоплено багато сіл. Гніздичів також опинився під водою разом з Покрівцями, Стриганцями [34, 4.37/1927].
За церковними даними 1930 року тут мешкали 1576 українців [39, с.41/1930].У1931 році в селі було 327 хат [24, т.З, с.498]. В 1931 році тут мешкали 1650 гр-католиків, 55 римо-католиків, 50 жидів та 10 німців [39, с.64/1931]. Цікаво, що польський церковний шематизм 1930 року подає, що в Гніздичеві мешкали 222 римо-католики (с.141/1930). Десь зайшла помилка. Саме в цей час в Польщі тривала жорстока економічна криза. Вдова о.Ковальського 19 листопада 1931 року писала з Гнізди-чева до консисторії: "На селі тепер життя страшне, межи більше маючими сотика годі добути. На посліднім ярмарку в Жидачеві були корови по ЗО зол, коні не мають вартості, свині платили по 1,5-2 зол. Дійшло до того, що за корову тяжко купити пару чобіт на зиму" [17, с.42]. Ще в серпні 1931 року писала до консисторії, що "в тутейших сторонах в часі росту збіжа була в сім році небувала посуха, через що плоди земні змарніли на 50%, дальше господарська криза, катастрофальний брак готівки.." [17, с.50].
У важкому становищі опинились ті, які мали борги. Зокрема перед кризою 15 травня 1929 року відбулась ліцитація деяких церковних земель, віддалених на 4-5 км від села. Землю купляли за долари (розміри ділянок подані в моргах та квадратних сажнях): Семко Борис- 0,781 за 99 та 0,291 за 52, Іван Микитчин 0,745 за 116, Петро Максимів 0,256 за 31, Яць Борис 1,270 за 233 [17, с.84]. У вересні 1932 року деякі з цих селян просили консисторію зменшити вдвічі решту боргу за куплену землю, бо вартість землі зменшилася в два рази [17, с.23-31].
У 1934 році в селі за даними читальні було 350 хат (в т.ч.24 польських та 6 жидівських), працювала 5-класна школа (297 учнів). Тут діяв
осередок молодіжного спортивного товариства "КАУМ" (Католицька акція української молоді) [20, с.6]. До 1938 року також був створений осередок "Союзу українок", товариство "Сільський господар". В селі було 6 крамничок (кооперативна при читальні, 2 приватні українські та З жидівські) [20, с.ЗО].
У 1935 році тут проживали 1710 греко-католиків, 63 іудеї та 60 римо-католиків. Перед II світовою війною побудовано паперову фабрику [24, т.З, с.498].
За даними читальні у 1938 році в Гніздичеві було 400 українських родин [20, с.ЗО].
Читальня в Гніздичеві
У травні 1885 року громада з ініціативи о.Калічинського та вчителя Котовича розпочала спорудження громадського будинку, в якому восени планували відкрити читальню і кооперативну крамницю. На будівництво цього дому пані Стаженська подарувала 7000 цеглин [32, ч.85/ 1885]. Чи був він збудований- невідомо.
Відкриття читальні відбулось 1886 року і про це повідомлялося в львівських газетах "Русская рада" (ч.24) та "Слово" (ч.131).
Зараз важко сказати, коли саме була заснована читальня, але в пресі 1891 року є згадки про неї. Очевидно, що це була читальня москвофільського "Общества им.М.Качковского" і як можна здогадуватись вона занепала після смерті її організатора о.Антона Калічинського на початку 1895 року. В кінці 1897 або на початку 1898 року читальня "Общества" знову відновила свою роботу в селі і дякувала матірному товариству за надіслані книги [29,4.33/1898]. У 1913 році читальня "Общества" мала 37 членів. В селі також працювала молочарська спілка "Тверезість" (93 члени) [39, с.139/1913]. Громада купила для читальні будинок колишньої корчми. Люди в селі, на думку москвофільської газети, були "свідомі руські" [31, ч.23/1913].
За роки світової війни "кацапські" настрої зникли з села і в 1922 році тут виникла читальня товариства "Просвіта". Мабуть вона не розгорнула роботи в умовах польського окупаційного режиму і 1926 році Іван Максимів, Семен Микитчин, Петро Максимів, Юрко Пущакта інші відновлювали її роботу [20, с.24].
У 1930-х роках в селі активізувалась діяльність "Просвіти". В значній мірі цьому сприяв о.Андрій Лукомський та його дружина Антонія. Парох очолював читальню до 1939 року. Від 1931 року при читальні працював хор з 35 осіб, драматичний гурток з 15 осіб. Бібліотека "Просвіти" мала 225 книг. У 1935 році 111 читачів разом прочитали 1007 книг з бібліотеки [20, с.10]. У серпні 1933 року керівниками читальні були обрані о.Антін Лукомський, Пилип Семчишин, Сенько Микитчин, Ілько Пу-щак, Василь Пиріг, Степан Михайлунів, Яків Борис, Іван Іванів, Іван Кушнір, Пилип Марків. І.Іванів керував мішаним хором з 40 співаків та співачок [20, с.4]. Незважаючи на те, що читальня розміщувалась у винаймленій хаті, у ній регулярно, раз на тиждень відбувались голосні читання. Читали Стах Пущак, Теодор Борис, Василь Швед та інші. Читали газети "Наш прапор", "Новий час", "Стрийська думка", "Неділя", "Мета", гумористичний журнал "Комар", а також історичну прозу [20, с.7]. При читальні також працювала кооперативна крамниця "Наша сила". 1934 року читальня мала 228 членів, які щорічно мали сплачувати по 1,20 зол членських внесків. За ці гроші читальня передплачувала газети та купувала нові книги. Прибутки читальні від вистав та забав були незначні, бо влада часто забороняла проводити масові заходи. Зрештою, для вис тав не було відповідного приміщення [20, с.6]. Влада діяла брутально. Наприклад, коли керівники читальні вирішили влаштувати 14 квітня 1935 року Шевченківський концерт і за два тижні до цього повідомили староство, то якийсь польський чиновник лише 13 квітня повідомив, що староство забороняє концерт і в кращому випадку може дати дозвіл тільки на забаву [21, с.1]. У 1936 році "Просвіта" купила площу для будівництва власного будинку. 4 лютого 1936 року голова читальні о.Лу-комський та секретар Сень Микитин прохали дозволу в митрополичого ординаріату на продаж читальні 7 арів церковного поля серед села за 70 зол. На громадських землях не було відповідної ділянки під читальню, а господарі за свої землі ставили високу ціну. Одночасно о.Лу-комський іншим листом переконував консисторію, що ця площа вартує 50 зол і буде записана на церкву. Якщо в читальні будуть антирелігійні або антиморальні прояви, то збудований "Народний дім" стане власністю церкви [17, с.14-15, 21]. Влітку 1936 року читальня організувала дитячий садок, яким керувала Ольга Юшкевич з Вибранівки. Відвідували цей садок 82 дітей.
До 1939 року читальня мала 312 членів, в її бібліотеці було 342 книги. До читальні надходили 6 газет. Селяни також передплачували 9 різних газет. Протягом 1938 року вона організувала фестини, 7 свят, 5 забав, 3 вистави, 18 лекцій [20, с.ЗО].
Школа в Гніздичеві
Роль освіти в житті селян важко переоцінити. В найдавніші часи освіта починалась від науки в дяка, в якого діти навчались рахувати, молитись, а також читати церковні книги. Ті школи були нерегулярними і їхня діяльність залежала переважно від суб'єктивних факторів. Відомо, що ще під час генеральної перевірки парафій 1764 року єпископ М.Шадурський наказував парохам засновувати в селах школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали бути недалеко від церкви і перебувати під опікою парохів. Невідомо, коли саме постала така перша дя-ківка в Гніздичеві.
27 квітня 1788 року львівська консисторія скерувала у парафії директивного листа, яким наказувала парохам заохочувати селян до посилання дітей у школи, показуючи їм користь від навчання [10, с.ЗЗ]. ЗО червня 1789 року львівський єпископ Петро Білянський наказував, щоб парохи всюди намагались засновувати школи при церквах і найпиль-ніше ними опікувались. Якби у цій справі мали якісь перешкоди, то описавши все, через деканів мали звертатись до консисторії [10, с.38]. 14 червня 1791 року єпископ повторив свій наказ священикам всіма силами нахиляти дітей до навчання, підшукувати вчителів з числа здібних учнів, а навіть самим вчити дітей читати у школах та переконувати батьків давати дітей до навчання [10, с.44]. 29 травня наступного року
Білянський наказував священикам на основі губерніального розпорядження №12774 від 25 квітня 1792 року, щоб кожен з них з усіх сил агітував людей до заснування і утримування шкіл та посилання до них дітей [10, с.47].
Вже наприкінці 1815 року парохи отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу [11, с.14, 19]. Можливо, що саме в цей період виникла школа в Гніздичеві. Влітку 1820 року краєва влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив [11, с.28]. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя [11, с.ЗО]. З листопада вчителям було дозволено мати індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора [11, с.ЗО]. У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мали ходити до школи і скільки реально ходили, скільки вміє добре читати [11, с.32]. В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка "Чин утренний і вечерний" (ціна 14 кр). Кожен парох мав повідомити церковній владі скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова [11, с.35]. Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах [11, с.37]. Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про пустуючі місця вчителів в різних місцях Галичини [11, с.38]. 5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкові дні: Різдва та св.Степана, а канікули, щоб тривали від 16 липня до 31 серпня [11, с.38]. У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки [11, с.44].
Згадки про парафіяльну школу в Гніздичеві є в церковних документах 1837 року [15, с. 120].
У 1855 році в місцевій школі навчались всього 16 дітей. Перший рік навчались Іван, Семен та Федір Салдани; Іван, Петро, Катерина та Юлія Шведи; Василь Пиріг, Василь Кушнір, Іван Розмаринович, Євдокія Ми-китчин, Катерина Павловська. Четверо з них мали по 6 років, інші- до 10 років. Другий рік навчались Петро Максимів, Семен Борис, Іван Микит-чин та Михайло Салдан (мали по 11-12 років. Вчителем був Михайло Добрянський. Приходили сюди також дві дівчинки з Кавська та одна жидівська дитина з Демидова. Мабуть школа в селі була з давніших часів, бо два представники громади Вінцент та Василь Микитчини змогли поставити власноручно свої підписи (польськими буквами) [12, с.1].
У 1859 році місцева школа-дяківка була перетворена у більш впорядковану тривіальну школу. При цьому були чітко визначені права та обов'язки вчителя, а також громади перед школою. Тривіальною називалась тому, що навчали у ній трьох головних наук- читати, писати та рахувати. У 1865 році громада збільшила оплату вчителя тривіальної школи з 126 до 200 зр [35, ч.68/1865]. 16 серпня 1865 року намісництво затвердило акт фундації школи [7, с.9]. У 1876 році тут вчителював провізоричний вчитель Владислав Зроговський [35, ч. 127/1876].
В шкільній анкеті 1874 року зазначено, що шкільний будинок вартував 500 зр. В ньому мешкав вчитель і в одній кімнаті відбувалось навчання дітей. В цій кімнаті було 5 лавок, 2 столи, шафа, годинник, дошка, дзвінок та глобус. Разом весь цей інвентар вартував 48 зр. Для ведення господарства вчитель мав біля школи стаєнку (6 зр) та крихітний город (2 ари), вартістю ЗО зр. Для опалення школи громада давала 6 сягів дубових дров (вартістю ЗО зр), платила 12 зр на оплату сторожеві та 10 зр на канцелярські витрати. Вчитель отримував 200 зр платні [7, с.6-7]. До 1872 року вчитель мусив ще з цієї платні купувати дрова для опалення.
За статистичними даними в Галичині 1873 року на 100 дітей, здатних до навчання, відвідували школу тільки 15 дітей ( в Чехії- 77) [38, ч. 12/1874]. Мізерним було матеріальне забезпечення шкіл: 1 лавка припадала на 20 учнів, 1 годинник на 5 шкіл, 1 дзвінок на 3,4 школи, 1 шафа на 2 школи, 1 глобус на 2,6 школи, а з 2764 шкіл 284 не мали класної дошки. При цьому 12,4% ш
